— Бубонить, — нарешті визначив я.

— Гм, бубонить, — погодився Мула, і ми почали просуватися натовпом на звук чийогось ледь вловимого бубоніння, ніби на сиґнал маяка.

Так ми дістались знайомого височенного продавця, який писав записки, і від якого нас перенесло на галявину діда Зевса невідоме щось.

— Цей чоловік дуже розумний, — посміхнувся Мула. — Тут заборонено розмовляти, а стиха бубоніти — ні… — і мій товариш звернувся до високого продавця: — Друже, не міг би ти пригадати, звідки ми прийшли до тебе минулого разу?

Той, секунду помізкувавши, вказав рукою напрям.

— Тепер ми зможемо піти назад на берег, знайдемо мудру бабцю, а неподалік у воді — наше авто, — зрадів я. — Дякуємо тобі, високий продавцю!

Мула теж подякував йому, і ми рушили до берега.

Мудра бабця справді була ще там: Харон не встиг її перевезти. Ми одразу помітили стареньку в натовпі, бо вона стояла нерухомо і, на відміну від решти, ніяк не привертала увагу перевізника. Вона була мудра!..

Ми чемно привітались зі старою, а вона, як і минулого разу, зробилася шаленою й почала безгучно сваритись.

Проминувши її, ми вийшли на берег, що був тут суцільною баюрою. У сутіні над водою справді стирчав краєчок даху нашої «Шкоди»!

Ми з Мулою посідали просто в багно й сиділи так кілька хвилин, а Цербо навіть задрімав у Мули на руках. Нас краяв розпач, бо ми не знали, як добути з води нашу Мрію, а до того ж відчували, що не завадило б попоїсти.

— Ми ніколи не зможемо дістати з ріки «Шкоду», — сказав я, — та ще й будемо голодними, коли лихий Харон припливе нам відмовляти.

— Так, краще бути ситим, коли тобі відмовляють, — кивнув Мула. — Хотів би я оце з’їсти гарнесенький пляцок, — додав він і раптом занепокоєно поліз до кишені свого піджака. Звідтам мій товариш добув млинець! Млинець був із сиром і пашів димком, ніби щойно з пательні!

— Той, хто готував їсти мойрам, зможе нагодувати будь-кого в будь-який час, — сказав над нами голос Зевса…

— По десять млинців із сиром кожному! — урочисто виголосив Мула, і ми справді отримали по стосику теплих налисників на одноразових картонних тарілках. І біля Цербо теж виникла тарілка з млинцями.

— Ні-ні, для тебе занадто, бо ти зовсім перестанеш ходити, — сказав Мула, і порція такси зменшилася.

Ми покуштували й сиділи в багні вже вдоволені.

— Сюди б якийсь кран або той бульдозер, що руйнував нашу хату, — мріяв уголос Мула, — він би витяг на берег нашу «Шкоду».

«І якби цей агрегат був розумнішим за хроба — щоб самотужки визволяв машину з ріки: я ж бо не читав інструкцій з керування бульдозерами!» — це так мріяв я.

І тут я ледь не повернув з’їджені млинці назад, бо негайно поруч з нами виріс із баюри велетенський динозавр. Він був чисто-білого кольору, стояв на задніх лапах, таких широких, що під кожною могли б поміститися по дві пари придурків, таких як ми з Мулою.

Ми позадирали голови і вклякли, а динозавр роззявив свою гігантську пащеку, готуючись, мабуть, жахливо закричати. Я згадав, що галасувати тут не можна, та чудовисько просто позіхнуло.

Динозавр-альбінос ступив у води Стіксу. Люди на березі в паніці посунули назад, а тварюка нахилилась, занурила голову до ріки й випросталась уже із затиснутим між ікол нашим автомобілем.

Зі «Шкоди» потоками лилася вода.

Динозавр вийшов на сухе, поставив акуратно машину на берег, поглянув на нас із Мулою та чарівно всміхнувся, а відтак луснув і щез, немов мильна бульбашка.

— Той, хто мав справу із нитками доль, теж дещо може!.. — знову почули ми голос і, щасливі, прожогом кинулися до автомобіля.

Дах нашої «Шкоди» виявився прим'ятим щелепами чудовиська, і в тонкому металі лишились два ряди отворів — сліди зубів динозавра. Двері з водійського боку не відчинялись, Мула дістався в салон з протилежного та вигукнув:

— Хтось позичив нашу магнітолу!..

Хтось позичив також і ключ запалювання, та навіть із ключем машина навряд чи б поїхала: я ще ніколи не бачив, щоби машини їздили із калюжами в салоні.

Ми посідали на подряпаний капот, і Мула сказав:

— Кепський вигляд, одначе, мають здійснені Нездійсненні Мрії!..

Люди на березі тим часом пожвавились, енергійніше замахали руками та бебехами. Ми напружили зір і помітили на річці тінь довгого човна, що ставала все чорнішою та виразнішою. До нас плив Харон.

Перевізник так розігнав свою пірогу, що вона розітнула носом глинистий м’який берег і застрягла в ньому. Харон вийшов із човна, тримаючи важке весло, а ми роздивлялися його постать. Він був дужий та лютий.